Костянтин Василь Острозький
Інші імена	Василь Костянтин, Костянтин Костянтинович
Народився	2 (12) лютого 1526 Турів
Помер	13 (23) лютого 1608 (82 роки) Острог
Громадянство	Польща
Ім'я при народженні	Василь Острозький
Діяльність	державний, політичний, культурний діяч, меценат
Титул	князь
Посада	сенатор, воєвода Київський, маршалок Волинський, староста володимирський
Попередник	Григорій Ходкевич
Наступник	Станіслав Жолкевський
Конфесія	православний, протестант
Батько	Костянтин Іванович Острозький
Матір	Олександра зі Слуцьких
Рід	Острозькі
Родичі	Ян Амор Тарновський (тесть)
Дружина	Зофія з Тарновських гербу Леліва
Діти	Януш, Катерина, Костянтин, Олександр

Благовірний князь Костянтин Острозький

Ікона Благовірного князя Костянтина Острозького
Праведник,Благовірний
Мирське ім'я	князь Костянтин II Василь Острозький
Народився	2 (12) лютого 1526
Помер	13 (23) лютого 1608 (82 роки)
Шанується	УПЦ КП
Канонізований	2008[1]
День пам'яті	26 лютого

Костянтин Василь Острозький (* 2 (12) лютого 1526 — † 28 (29)^[2] / 13 (23) лютого 1608) — український князь, магнат, воєнний, політичний і культурний діяч, меценат ВКЛ. Один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Великого Князівства Литовського у Речі Посполитій, сенатор Речі Посполитої, «некоронований король Русі-України», засновник Острозької академії. Син великого гетьмана литовського князя Костянтина Івановича Острозького.

Життєпис

Походив з родини Острозьких — найбагатшого і найвпливовішого князівського роду тодішніх Білорусі та України XVI — початку XVII століття. Серед його предків генеалогічна традиція кінця XVI — початку XVII століття називає Руса і давньоруських князів — Рюрика I, Володимира I Великого, Ярослава I Мудрого та Данила I Романовича. Жили на Волині .

Василь Острозький був молодшим сином князя Костянтина Острозького (старший — Ілля) від другого шлюбу з князівною Олександрою Семенівною Слуцькою. Після смерті батька в 1530 році, виховувся матір'ю в м. Турів. Молодим дістав гарну освіту, про що свідчить його листування та промови в сенаті. Після смерті в 1539 році старшого брата Іллі вступив у багаторічну боротьбу за батьківську спадщину, що тривала аж до 1574 року.

З середини 1540-х років в офіційних документах К. В. Острозький починає іменуватися батьковим ім'ям — Костянтин. Залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого багатого батька, отримав у володіння величезні маєтності на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині, які давали щорічно прибуток понад 1 мільйон злотих. К. В. Острозький володів також значними земельними маєтками в Угорщині та Чехії.

У 18 років (1543–1544 рр.) розпочав військову службу під керівництвом маршалка Волинської землі Федора Санґушка. Політичну кар'єру почав 1550 року, отримавши від великого князя Литовського посаду старости Володимирського і маршалка Волинського. Найкращий захисник від татарських нападів після смерти батька.^[3]

В 1559 році К. В. Острозький став воєводою київським; значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Не прагнучи військової слави, проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить К. В. Острозького «некоронованим королем Русі», що проводить відносно незалежну політику в руських землях.

У 1560-х роках К. В. Острозький виступав за рівноправне входження Руси до складу державного утворення Речі Посполитої.
1569 р. став сенатором. Був фактичним провідником Руси-України під час Люблінської унії 1569 року, підписав Люблінську унію.^[3]

1572 р. вигасла династія Яґеллонів — К. В. Острозький в 1573–1574 роках був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і Туреччина (цьому завадило те, що вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський — після смерті останнього Рюриковича царя Федора I Івановича, в 1598 через спорідненість з московськими Рюриковичами).

В 1574 році переніс князівську резиденцію з Дубного до Острога, де розпочалася перебудова Острозького замку під керівництвом італійського архітектора П'єтро Сперендіо.

У вересні 1574 р. мав суперечку з Єжи Язловєцким.^[4]

1579 року замок і місто Чернігів намагались здобути частини війська короля Стефана Баторія під командуванням князів К. В. Острозького та Михайла Вишневецького. Взяти не змогли, тому підпалили^[5]

15 (18) жовтня 1592 отримав «свідоцтво» Сейму щодо попередження ним урядників Речі Посполитої про упадок та руйнування укріплень Києва, Білої Церкви, зокрема, що замки в містах знаходяться «у вкрай незадовільному стані».^[6]

1594 року зять Христофор «Перун» Радзивілл подав позов на нього від імені дружини та свого старшого сина через різні погляди на спадок, який задовільнив земський суд в Слонімі. Перед її розглядом в Коронному трибуналі 24 серпня 1594 уклав з тестем угоду, за якою Радзивілли отримували, зокрема, Глуськ, Тернопіль, права на Копись.^[7]

Ставлення до українського козацтва

Були своєрідними; розуміючи важливе стратегічне значення Запорозької Січі як форпосту проти турецько-татарської небезпеки, намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, зокрема, приймаючи їх на службу.

У 1578 р. за наказом короля Стефана Баторія очолив невдалий каральний похід супроти Війська Запорозького Низового.

На початку 1590-х років К. В. Острозький вороже поставився до назріваючих козацьких заворушень, які загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду. Під час козацького повстання Христофора (Кшиштофа) Косинського у 1591–1593 роках, незважаючи на ряд невдач, військо, зібране К. В. Острозьким, у вирішальній битві під П'яткою завдало нищівної поразки повстанцям. Шимон Пекалід в хвалебній поемі «Острозька війна» засвідчив м'яке ставлення К. В. Острозького до переможених. Князь обмежився лише вимогою публічного покаяння і присяги козацького ватажка перед родом Острозьких — можна пояснити тим, що Кшиштоф Косинський (згідно з тогочасними джерелами) був родичем князів Острозьких.

К. В. Острозький виступив рішуче проти повстання Северина Наливайка у 1594–1596 роках. Польський дослідник Вєслав Маєвский вказує на свідчення С. Наливайка від 9 квітня 1597 року, що К. В. Острозький мав з ним контакти з намірами рокошу. Князь характеризував його як лиходія (1595), неправдоподібно, щоб він інспірував повстання, бо у 1596 році повстанці пустошили його маєтки, але війська проти не вислав, захищав людей, пов'язаних з повстанням, весною 1596 року в його ескорті були відверті симпатики Наливайка.^[12]

Позиція Костянтина Василя Острозького в релігійній сфері

В перший день великого посту замикався в Дубенському монастирі, знімав панські шати, переодягався в скромний одяг, постив та молився не один день та ніч.^[10] Гідний продовжувач справи свого батька; ретельно дбав про українське православ'я. За нього Острог — один із двох титулярних центрів єпархії Східної Волині — стає центром православної духовності. Відзначаючись релігійною толерантністю, К. В. Острозький цікавився творами католицьких богословів, певний час знаходився під впливом протестантизму. 20 жовтня 1592 р. король Сиґізмунд III Ваза видав йому привілей виступати захисником прав Руської Церкви і висувати кандидатів на спорожнілі єпископські уряди (посади)^[13]

Характерним було ставлення його до актуального на той час питання об'єднання католиків і православних. Виступивши спочатку на підтримку такого об'єднання (надав кошти Іпатію Потію для поїздки до Риму,^[10] К. В. Острозький волів тримати процес під повним власним контролем. Тому, коли в 1594–1596 роках частина духовенства здійснила спробу укласти церковну унію, оминаючи князя, він виступив її рішучим супротивником, різко засуджуючи рішення Берестейського собору; не сподівався, що Іпатій Потій (давній і близький приятель князя^[14]), який завдяки його сприянню став єпископом Берестейським та Володимирським, буде опікуватись ввіреною паствою, а його самого буде вважати тільки овечкою, що потребує проводиря.^[15]

Костянтин Василь Острозький і піднесення української культури

 

Княжіння К. В. Острозького позначилося неабияким піднесенням української культури та освічености — було зумовлено намаганням князя зробити свою резиденцію центром культурного опору католицькій та унійній експансії. У володіннях К. В. Острозького культура на кілька десятиліть випередила політику; зневажена поляками православна Русь не хотіла бути «дурною Руссю».^[16] Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого входили Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Філалет (Мартин Броневський), Еммануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукаріс (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес-Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем'ян Наливайко та інші.

За сприянням К. В. Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше.

В 1575 році запросив переслідуваного^[16] Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 року («Острозька Біблія»).

Близько 1576 року при академії почав діяти навчальний заклад "Острозька академія", де окрім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов'янська граматики. Досвід та програма острозької школи були запозичені Львівською, Луцькою та іншими братськими школами.
Засновник шкіл у Турові в 1572 році, Володимирі-Волинському у 1577 році, Острозької академії у 1576 році і друкарні в Острозі близько 1577 року.
При Богоявленській замковій церкві (мала статус кафедрального собору, один з найзначніших православних храмів того часу) виникла власна іконописна традиція. Кілька острозьких ікон, написаних в той час, вважаються шедеврами православного іконопису.

Спричинився до розбудови Межиріцького монастиря (вали, Заславська та Дубенська (не збереглась) брами.^[17]

М. Грушевський назвав діяльність К. В. Острозького «першим національним відродженням України».^[18]

Останні роки княжіння

Поступово відійшов від участі в політичному і культурному житті країни, доживав у Дубенському замку. Збайдужіння К. В. Острозького до людських справ неґативно позначилося на діяльності академії Острога, яка на початку XVII століття поступово занепадає.

Помер 1608 року; був похований у крипті Богоявленської церкви Острога.

Власність

Наприкінці XVI століття К. В. Острозький був найбільшим після короля землевласником Речі Посполитої: йому належало 80 містечок (зокрема, Тернополя, який отримав як віно дружини Зоф'ї (Софії) з Тарновських в 1567 р.; видав 3 грамоти для тернопільських міщан (1570 р,, 1593 р.; Сколього) про створення цековно-добродійного братства (згодом «Фундація Костянтина князя Острозького»), виділення йому 235 морґів і 1463 сажнів поля для утримання шпиталю вбогих міщан православного віровизнання; утримання братством школи зі слов'яно-руською мовою навчання, про будівництво Церкви Різдва Христового^[19]), 2760 сіл. Річний прибуток князя перевищував 19 мільйонів злотих.

Після поділу з братовою Беатою отримав переважну частину спадку на Волині: Дубно, Степань, Дорогобуж, Крупу (пол. Krupę), Здовбицю, Звягель, Чуднів, Старокостянтинів, Острополь, Кузьмин. По її смерті та отримання запису від братаниці Гальшки отримав Острог, Рівне, Жарнове, Сульжинці, Колодне, Красилів, Полонне, Чернігів. Скуплені головно в Луцькому та Крем'янецькому повітах маєтки площею сягали ледь не половини Волинського воєводства. По батькові отримав також Романів, села Несолонь, Підлуби, Бараше біля Звягеля. Купив Вільськ, Димер.^[2]

Вшанування пам'яті

 

 

Україна

• В м. Острозі Рівенської області в 2000 році був встановлений Пам'ятник князям Острозьким.
• В м. Старокостянтинові Хмельницької області був встановлений пам'ятник-ротонда на честь К. В. Острозького.
• В м. Полонному Хмельницької області на площі Тисячоліття серед бюстів історичних осіб в 2012 році був встановлений бюст К. В. Острозького.
• В м. Тернополі — вулиця Князя Острозького
• 1 червня 2013 року вулиця Краснодонців у Луцьку була перейменована на Вулиця Князів Острозьких^[