Видатні люди Козелеччини

Тихе Іллінськє кладовище на чернігівських Болдиних горах. Скромний обеліск із сірого мармуру. Рідко хто із перехожих зупиниться та хоча б прочитає напис на могилі. А між тим, людина, яка знайшла тут свій останній упокій, за життя була знайома з багатьма відомими особами: Т. Шевченком, П. Кулішем, І. Тургенєвим. Тут поховано українського фольклориста і етнографа Опанаса Васильовича Марковича Опанас Маркович народився 8 лютого 1822 року у с. Кулажинцях Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер Гребінківський район Полтавської області). Він був шостим сином начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича, який походив з давнього козацько-старшинського роду Марковичів.  Вже в дитинстві було помічено його тягу до музики. Мати Опанаса, Олена Керстен, сама непогана музикантка і прихильниця народних пісень, заохочувала сина записувати почуті на вечорницях, де Опанас спілкувався з однолітками кріпаками, пісні.  У 1836 році Опанаса було відправлено на навчання до 2-ї Київської гімназії при Київському університеті Св. Володимира. Хлопчина став улюбленцем професора російської літератури Івана Даниловича Краськовського, пристрасного любителя українського фольклору. Він годинами міг слухати Опанасові перекази історій, почутих від кріпосних друзів-кулажинців. За дорученням педагога Опанас став записувати народні перекази, казки, прислів’я, приказки та пісні, які чув від селян.  У 1846 році Опанас Маркович закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У 1847 році за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за знайдені під час обшуку «стихи возмутительного содержания», зокрема поему Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» Марковича вислали до м. Орла під нагляд поліції. Служив там молодшим помічником управителя губернської канцелярії. Згодом одержав дозвіл повернутися на Україну.    З лютого до червня 1851 року разом з дружиною письменницею М. Вілінською (Марко Вовчок) мешкає у свого брата Василя Марковича, який працював у лісництві с. Сорокошичі Остерського повіту (тепер Козелецького району). Тут Опанас Маркович записує народні пісні, приказки, приповістки, характерні вислови селян. Деякі з них згодом було опубліковано в «Черниговских губернских ведомостях». На Остерщині Маркович записує варіант відомої думи Івана Нечая та історичну пісню про Івана Бондаренка. Протягом літа й осені молодий науковець мандрує по селах Чернігівщини й Полтавщини. Шлях приводив дослідника до Борзни, Конотопа, Прилук, Ніжина.     З кінця 1851 року Опанас Васильович працює коректором газети «Черниговские губернские ведомости» і водночас збирає фольклорний матеріал, який публікує в газеті. У березні 1853 року Опанас Маркович переїздить до Києва, а в серпні-вересні 1854 року знову повертається на Чернігівщину. Його радо зустрічають у Качанівці, в маєтку В.В. Тарновського. Тут він робить опис панських володінь і продовжує збирати безцінний фольклор.  У 1860-1861 роках Маркович живе в Петербурзі, працює в редакції журналу «Основа», зустрічається з Тарасом Шевченком та Іваном Тургенєвим. У квітні 1861 року Маркович організовує в Петербурзі концерт, присвячений пам’яті Тараса Шевченка. Зібрані кошти було передано родичам великого українського поета. З другої ж половини 1861 року Маркович мешкає в Чернігові та Новгороді-Сіверському, де служить мировим посередником, продовжує займатися фольклористикою та етнографією. Особлива сторінка в житті Опанаса Марковича – участь у діяльності українського аматорського театру «Товариство, кохаюче рідну мову», заснованого Леонідом Глібовим у Чернігові. Глібов відповідає за літературно-репертуарну частину, Маркович виконує обов’язки композитора-диригента, відповідає за культуру сценічної мови та вокал, пише музику до п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка».  Багато зібраних О. Марковичем матеріалів опубліковано у виданнях М. Номиса, В. Антоновича, М. Драгоманова, у «Записках Черниговского статистического комитета», у газеті «Черниговские губернские ведомости». Зокрема, у виданому А. Метлинським збірнику «Народні південноросійські пісні» вміщено пісню «Про Нечая» за підписом О. Марковича.  Головну працю О. Марковича «Украинские пословицы, поговорки и тому подобное» було видано М. Номисом 1864 року в Петербурзі.     Помер Опанас Маркович на 45 році життя від невиліковної тоді хвороби – туберкульозу.  Ірина Рябчук,  провідний спеціаліст Державного архіву Чернігівської області Джерело: http://www.hvilya.com/publ/opanas_markovich_bratchik_folklorist_etnograf/1-1-0-50  06.02.2012 Опанас МАРКОВИЧ: братчик, фольклорист, етнограф

Останній гетьман Війська Запорозького- КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ

КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ  Кирило Розумовський – представник козацького роду Розумовських. Малоросійський військовий, державно-політичний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького. Граф Російської імперії та генерал-фельдмаршал.

 Народився Кирило Розумовський 18 березня 1728 року в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в родині бідного козака Григорія Розумовського. Своїй кар’єрі Кирило зобов’язаний старшому брату Олексію, який маючи чудовий, особливий голос потрапив до царського хору Єлизавети. Говорять, що імператриця та український козак Олексій таємно одружились, за що родина Розумовських отримала графський титул. Олексій турбуючись за освіту свого меншого брата відправив Кирила на навчання до Європи. Той навчався в університетах Берліна, Страсбурга, Кенігсберга. Повернувшись до Санкт-Петербурга, Кирило Розумовський одружується із близькою родичкою імператриці -графинею Катериною Наришкіною, яка народить йому вісім дітей. Маючи добру освіту, Кирило користується авторитетом серед російських вчених. Згідно указу імператриці він був призначений президентом Петербурзької академії наук. На прохання козацької старшини, яку підтримав Олексій Розумовським, імператриця Єлизавета I Петрівна іменним указом відновлює гетьманат. На Глухівській раді, яка відбулась в лютому 1750 року, за вказівкою імператриці гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського. Його самого на раді не було, він не бажав переїзжати з міста до провінції, але за суворим наказом Єлизавети змушений був поїхати до Глухова. Він зразу ж приступив до проводження політики в якості гетьмана, яка була спрмована на відновлення козацьких вольностей. Об’єднавши навколо себе передових і освічених старшин, Кирило Розумовський запропонував реорганізувати адміністративний устрій Гетьманщини. При збереженні та відновленні основних козацьких і старшинських вольностей, він запропонував встановити спадковість гетьманства за родом Розумовських та створити новий орган управління — Генеральні Збори. Козацька старшина поступово почала відновлювати свій контроль у містах шляхом виборів керівників з стану козацтва. Почало діяти традиційна козацька система судочинства. Було повністю реформовано козацьке військо. Розумовського підтримувала Запорізька Січ. Гетьман виношував благородні плани про відкриття масштабного українського університету в Батурині.

У 1762 році до влади в Російській імперії приходить невістка Єлизавети – представниця збіднілого німецького роду Катерина ІІ. Вона ніяк не бажала посилення влади гетьмана в українських землях. Своїми указами урізує вплив гетьмана: ліквідує митні збори між Україною і Росією, Київ більше не під контролем гетьмана. А в 1764 році видає укази про ліквідацію гетьманства та про створення другої Малоросійської колегії для управління українськими землями та народом. За останнім гетьманом Кирилом Розумовським були збережені його титули та власність на території Російської імперії. Він доживав свого віку у колишній гетьманській столиці Батурині. Помер у 1803 році.

Валерій Андрійцев - срібний призер лондонської Олімпіади з вільної боротьби

Валерій Андрійцев

Досьє
Валерій Андрійцев народився 27 лютого 1987 року в Козельці.
Майстер спорту міжнародного класу (2008).
Заслужений майстер спорту (2012).
Срібний призер Олімпіади в Лондоні (2012),
Освіта вища: закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту України.

                                Катерина Григорівна Дужа
                          

                                          Катерина Григорівна Дужа

Поезія, народжена Україною
Катерина Григорівна Дужа народилася 15 грудня 1942 року в селі Рикові Козелецького району.
Вищу освіту здобула в Чернігівському педагогічному інституті, який закінчила 1969 року.
Викладала математику у Крехаївській, Риківській школах (1964 – 1989 рр.). Завідувала відділом Козелецької районної газети «Новини Придесення».
Перший вірш «Роздуми» надрукувала в обласній молодіжній газеті «Гарт» 1990 року під псевдонімом Марія Вишнева. Перше оповідання «Посвідчення» – у 1998 році в газеті «Літературна Україна».
У цьому проміжку відбулося багато важливих і визначальних подій у житті сільської вчительки.
1991 року вона взяла участь у міжнародному літературному конкурсі «Гранослов» і стала переможницею. Наступного року у видавництві «Український письменник» вийшла з друку перша поетична книга Катерини Дужої «Дві волошки», що відкрила обдарованій авторці двері до Національної спілки письменників України (1994).
Широко репрезентував творчість полісянки колективний збірник віршів педагогів України «Самоцвіти» (1996).
Через рік видавництво «Український письменник» випускає книгу К. Дужої «Жінка на заході сонця», а услід за нею – збірку лірики «А небо світає...»
Творчість Катерини Дужої вписалася у поетичний хор Придесення. Її слово виболіле, щире, природне. Органічність поезії – чи не найприкметніша риса поетеси.
У мене не вірші – а мамина хата, і сад,
І вечір, застиглий в осмуті назрілих досад,
Купання любистку і м ’яти в наївності дум,
І сліз у потомленім серці розбурханий шум...
Останнім часом опубліковані книги Катерини Дужої «Забутий полонез» та «Три долі».
Живе в Козельці. Конт. тел.: 4-12-74.
Книги та збірки поезій К.Г. Дужої

1. 
   Дві волошки: поезії / К. Дужа. – К.: Український письменник, 1992. – 55 с.
2. 
   Жінка на заході сонця: лірика / К. Дужа. – К.: Український письменник, 1997. – 98 с.
3. 
   А небо світає...: лірика / К. Дужа. – К.: Український письменник, 1998. – 90 с.
4. 
   Забутий полонез: оповідання, повість, образки, нарис / К. Дужа. – К.: Український письменник, 2002. – 157 с.
5. 
   Три долі: лірика, проза / К. Дужа. – К.: Сталь, 2004. – 118 с.

Художні твори в часописах

6. 
   Але ж хустка!., Христя на лісовій: оповідання / К. Дужа // Чернігівський шлях: Антологія прози сьогоднішньої Чернігівщини / ред.: С. Реп’ях, С. Дзюба. – Чернігів: Чернігівські обереги, 2004. – С. 77 – 83.
7. 
   Він: вірш / К. Дужа // Новини Придесення. – 2008. – 19 січ. – С. 4.
8. 
   Весна звучить: вірші / К. Дужа // Гарт. – 1992. – 7 берез.
9. 
   Весняні дні: вірші / К. Дужа // Новини Придесення. – 2001. – 15 трав.
10. 
    Гімн весні: вірш / К. Дужа // Ленінський шлях. – 1996. – 7 берез.
11. 
    Давно розвіявся туман: вірш / К. Дужа // Деснянська правда. – 2001. – 29 листоп.
12. 
    Добірка віршів / К. Дужа // Ленінський шлях. – 1994. – 27 лип. – С. 2.
13. 
    Жалійте маму – поки є: вірші / К. Дужа // Ленінський шлях. – 1994. – 30 берез.
14. 
    Кепкувала сльоза. У невідомому краю: вірші / К. Дужа // Новини Придесення. – 1997. – 5 лип.
15. 
    Коли б я не була пташкою. А сьогодні неділя: вірші / К. Дужа // Гарт. – 2001. – 30 листоп.
16. 
    Люблю шалено тишину. Я сірий колір не люблю. Яка щаслива і нещасна! І що за сни? Неначе я... Про любов уже казали: вірші / К. Дужа // Новини Придесення. – 1998. – 26 серп.
17. 
    Мені згадалося: росту. Як тихо любов живе: вірші / К. Дужа // Новини Придесення. – 1998. – 7 лют.
18. 
    Не вірші у мене, а мамина хата і сад: вірші / К. Дужа // Гарт. – 2007. – 14 груд. – С. 11.
19. 
    Ні, не кожен свою Україну. Я очі ховаю не втратить би тями. Давно розвіявся туман. Я боюся, так боюся зла!: вірші / К. Дужа // Новини Придесення. – 1997. – 2 квіт.
20. 
    Очей твоїх веселка: вірші / К. Дужа // Гарт. – 1993. – 6 берез. – С. 11.
21. 
    Поезії / К. Дужа // Літературний Чернігів. – 1997. – №10. – С. 9 – 12.
22. 
    Поезія, народжена Україною / К. Дужа // Новини Придесення. – 2004. – 21 серп.
23. 
    Стиха кленовий листок шелестить: вірш / К. Дужа // Ленінський шлях. – 1996. – 3 лют

Література про К.Г. Дужу

24. 
    А книжки все ж виходять // Літературна Україна. – 1998. – 12 листоп.
25. 
    Вільхівчанин І. «Моя поезія проста, мов день і ніч» / І. Вільхівчанин // Новини Придесення – 2007. – 29 груд. – С. 3.
26. 
    Вільхівчанин І. «Моя поезія проста...» / І. Вільхівчанин // Новини Придесення. – 2002. – 21 груд.
27. 
    Вітаємо з виходом збірки // Новини Придесення. – 1998. – 20 черв.
28. 
    Забарний О. До цілющих джерел творчості / О. Забарний // Сіверянський літопис. – 1997. – №4. – с. 87 – 109.
29. 
    3 роси й води Вам, Катерино Григорівно! // Новини Придесення. – 2007. – 15 груд.
30. 
    Круглик В.О. Відомі люди Козелеччини / В.О. Круглик. – Бровари: Броварська друкарня. – 1998. – 127 с.
31. 
    Підсумки конкурсу «Гранослов-91» // Літературна Україна. 1992. – 30 січ.
32. 
    Попович С. Нелегко шукати себе: (Катерині Дужій – 65) / С. Попович // Літературний Чернігів. – 2007. – №4. – С. 187 – 188.
33. 
    Реп’ях С. Вірність матері / С Реп’ях // Гарт. – 2007. – 14 груд.
34. 
    «Три долі» Катерини Дужої // Новини Придесення. – 2004. – 6 берез. – С. 5. 

Кривицький Костянтин Миколайович

Фахівець у галузі агрономії. Кандидат біологічних наук (1987), доктор філософських наук (2010).

Народився 3 червня 1934 р. у смт Козелець Чернігівської області.

Закінчив Уманський сільськогосподарський інститут, отримав спеціальність "Вчений агроном-рільник" (1957-1962).

Працював у Черкаському ОК ВЛКСМУ, першим секретарем Жашківського РК ВЛКСМУ. У 1963-1965 рр. К.М. Кривицький — слухач Вищої партійної школи при ЦК КП України. У 1965-1974 рр. виконує партійну і господарську роботу за фахом на підприємствах Чернігівської і Київської областей.

Обіймав посади старшого агронома з дослідів Науково-експериментальної бази АН України (1974-1980), наукового співробітника відділу нових культур Центрального республіканського ботанічного саду АН України (1980-1988).

Захистив кандидатську дисертацію, має науковий ступінь кандидата біологічних наук, (1987). Успішно захистив докторську дисертацію, отримав ступінь доктора філософських наук (2010).

К.М. Кривицький працював завідувачем сектору агрономії Науково-дослідного технологічного інституту харчової промисловості УААН (1988-1993). Перебував на пенсії (1993-2004). У даний час обіймає посаду старшого наукового співробітника відділу наукової координації та методики Українського інституту експертизи сортів рослин (з 2004 р.). Член редколегії наукового журналу "Сортовивчення та охорона прав на сорти рослин".

Науковий доробок Костянтина Миколайовича — понад 50 наукових статей, методик з проведення експертизи на відмінність, однорідність і стабільність в співавторстві; отримано патент на винахід "Спосіб визначення групи стиглості сортів кукурудзи за показниками ФАО" (2007). Видано у співавторстві "Тлумачний словник 

Анатолій Іванович Крупко

Анатолій Іванович Крупко

Крупко Анатолій Іванович народився 10 серпня 1945 року в с. Бондарі, Козелецького району в родині хліборобів. Згодом Крупки переїхали в село Бірки. З дитинства йому були милі та близькі поля.луки, ліси та ріки чернігівського Полісся. Анатолій з малечку припадав до сільської праці – джерела натхнення і життя.

З дванадцяти років важка хвороба прикувала Анатолія Івановича до ліжка. Юнак почав шукати своє місце в житті. Пошуки привели до літературних спроб, які були тепло прийняті. Він мужньо ніс свій хрест тяжкохворої людини, як міг і чим міг, чіплявся за життя, писав чудові вірші, прозу. Він кинув виклик не тільки власній недузі, а зумів стати взірцем мужності і людяності, стати потрібним людям. Екстерном здобув середню освіту. Самостійно опанував білоруську мову.

Творча спадщина члена Національної спілки письменників України, до якої А. Крупка прийняли в 1997 році, порівняно невелика. За життя поет встиг видати дві поетичні збірки “Столиця осені”(1992) та в 2002 році “Біль і святість”, за яку був удостоєний літературної премії імені М. Коцюбинського. Тематика творів Анатолія Крупка різноманітна. Тут і філософські роздуми про сенс буття, і пейзажі, замальовки мовою вірша, й екологічні дилеми, інтимна лірика ніжних, світлих почуттів. Але визначальною темою поетичної творчості Анатолія Крупка була любов до отчого краю, рідної землі, свого села, що невіддільна від любові до України, її національних святинь, працьовитого і сильного духом народу.

Доля рідного села, обпаленого чорнобильською бідою, враженого демографічним неблагополуччям, назавжди увійшла у його поезію. Тут, на рідних серцю просторах, де “бузки колодязь тиснуть з трьох боків серед села”, де в “люстерку хатнього віконця багряно сад палахкотить” і “пахнуть яблуками роси в столиці осені – селі” – тут тримає нещадний бій з лихою долею мужня муза Анатолія Івановича Крупка. Він творив рідною мовою і перекладав з братніх, сумував за передчасно померлою матір’ю, переймався екологічним болем і щиро уболівав за майбутнє України, коли поет “плакав, розірваний на рими”.

Третя і остання книга Анатолія Івановича “ У дзвони слова б’ю” через видавниче безгрошів’я, як і дві перші, важко долала шлях до читача.

З нагоди 60-річчя від дня народження А. Крупко нагороджений Почесною грамотою та нагрудним знаком обласної ради.

7 грудня 2005 року в селі Бірки перестало битися серце поета, він любив людей і життя, кинувши виклик багаторічній важкій недузі, доносив до нас прекрасною, пристрасною мовою вірша благородні пориви мужньої зболеної душі.

                         видання
1. Біль і святість: Поезії, переклади. – Чернігів: КП “Чернігівські обереги”, 2001. – 86 с.

2. Столиця осені: Поезії. – Чернігів: Обласне літ. об’єд., 1994. – 51 с.

3. У дзвони слова б’ю: Вірші. Переклади. Проза. – Чернігів: “РВК “Деснянська правда”, 2006. – 256 с. 

1. Вічне чекання: Вірш.// Ленін. шлях. – 1968. – 1 трав.

2. Вірші./ Гарт. – 2001. – 30 лист.

3. До колеги по перу: Вірш. // Десн. правда. – 1997. – 24 лип.

4. З поетичного циклу “На тому березі надії”: Вірші.// Ленін. шлях. – 1994. – 27 лип.

5. З циклу “За Україну Господа молю”: Вірші// Новини Придесення. – 2005. – 30 лип.

6. Зимовий вечір: Вірш// Ленін. шлях. – 1970. – 26 лют.

7. Колиска долі. Незабутнє: Вірші. // Десн. правда. – 2005. – 11 серп.

8. Мавзолей: Вірш// Новини Придесення. – 2007. – 24 лист.

9. Мішші Сеспель. Сталева віра: Вірші.// Новини Придесення. – 2002. – 30 лист.

10. Мова: Вірші. // Десн. правда. – 2001. – 29 лист.

11. На тому березі весни: Поезія.// Чернігів. - №8. – 1996. – С. 3 – 7.

12. Наш керівник. // Новини Придесення. – 1997. – 19 лист.

13. Нехай триває сон. Навіщо вам моя душа: Вірші // Новини Придесення. – 1997. – 2 квіт.

14. Петрик і Русалик. // Черн. вісник. – 1999. – 14 квіт.

15. Поезія, народжена Україною. //Новини Придесення. – 2004. – 21 серп.

16. Пройшовши пекло на землі: Поезія.// Гарт. – 1999. – 3 верес.

17. Просто я щасливий: Вірші.// Черн. вісник. – 2000. – 15 лют.

18. Торкнись мене.., Стоїть дівча: Вірші.// Новини Придесення. – 1997. – 30 лип.

19. Я пам’ятаю дні..: Вірші.// Новини Придесення. – 1997. – 5 лип.

20. Я сумую..: Вірші.// Новини Придесення. – 1998. – 26 серп.

Левитанський Юрій Давидович

       Народився в м. Козелець Чернігівської області. В родині службовців. Батьки поета, незабаром після народження сина переселилися в Київ, де пройшли перші роки життя. В другій половині 1920-х родина переїхала до Донецька. Закінчивши школу в 1938 році, їде в Москву, де навчається в Інституті філософії, літератури й історії. З початком Вітчизняної війни іде на фронт солдатом, стає офіцером, потім фронтовим кореспондентом. Почав друкуватися в 1943 році у фронтових газетах. В післявоєнні роки виходить перший збірник віршів Левитанського -"Солдатська дорога" (1948) в Іркутську, потім збірники "Зустріч з Москвою" (1949), "Найдорожче" (1951), "Секретне прізвище" (1954) і інші. У 1955-57 роках навчається на Вищих літературних курсах при Літературному інституті ім. М.Горького. У 1963 році публікує збірник віршів "Земне небо", замічений поетом А.Яшин, що зробив відомими ці вірші і його автора. Левитанський переїжджає в Москву. Крім віршів, збірники яких регулярно друкувалися в різних виданнях, поет займається і перекладами. Левитанський останні роки керував поетичним семінаром у Літературному інституті. Власник військових нагород, він був єдиним діячем мистецтва, хто при врученні йому Державної премії Росії в 1995 році зажадав зупинити війну в Чечні.

                          «Чернігівська» гілка роду Богомольців"

Печатка магістрату міста Козельця. 1698 рік.

З часом рід Богомольців розщепився на дві гілки — так звані «вітебську» (або «материнську») і «чернігівську». Коли і хто саме з них був першим, котрий за невідомих обставин вирішив шукати щастя на Чернігівщині, поки що не з'ясовано.

Найдавніший із «чернігівських» Богомольців, згадка про якого збереглася у відомих нам на сьогодні документах, є на сьогодні Василь Богомолець (нар. бл. 1690), який мешкав у Козельці (надалі маєтки в Козельці, а також у сусідніхЛемешах мали подальші покоління «чернігівських» Богомольців; там же, в Лемешах, була їхня родова усипальниця). Однак саме виокремлення «чернігівської» гілки могло статися й раніше — між серединою XVI ст. і серединою — другою половиною XVII ст.

Онук Василя Богомольця — Євстафій (Остап) Петрович Богомолець (бл.1750-1755 — 1805/1806), служив військовим товаришем — вийшов у відставку і став бургомістром Козельця. На відміну від своїх попередників гербу «Богорія», він уже користувався гербом «Помян».

Його онук, Михайло Федорович Богомолець (1811–1898), дослужився в Ніжинському повітовому суді до титулярного радника. Дві доньки і син Михайла Федоровича — Анна, Єлизавета і Олександр (1850–1935) — захопилися революційною діяльністю. Сестри були вислані з Петербургу за участь у студентських зібраннях, а Єлизавета навіть заарештована за неблагонадійність.

Олександр Михайлович Богомолець (1850–1953) з малим Сашком Богомольцем перед подорожжю до Сибіру на побачення з матір'ю. Київ, 1890–1891 рр.

Більш драматично склалася доля Олександра Михайловича Богомольця. В 1875 р. він закінчив з відзнакою медичний факультет університету Св. Володимира, а наступного року одружився на Софії Миколаївні Присецькій (1856–1892) гербу Новина. Разом з нею брав участь у революційній діяльності, був заарештований і висланий до Казахстану, кілька років безуспішно добивався побаченні з дружиною, котра відбувала покарання на каторзі в Сибіру. Від шлюбу Олександра і Софії Богомольців народився видатний український вчений, президент Академії Наук УРСР, академікОлександр Олександрович Богомолець (1881–1946).

Вадим Михайлович Богомолець (1878–1936) — автор першого українського закону про флот. Вересень 1914

Двоюрідний брат академіка Олександра Богомольця — Вадим Михайлович Богомолець (1878–1936), генерал-хорунжий Української Держави, автор першого українського закону про український флот — «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки». Цей документ як історичний і юридичний прецедент потім наводився під час переговорів з Росією про розподілЧорноморського флоту СРСР в 1992–1993 рр. Головний військово-морської прокурор Української Держави. За часів Директорії Симона Петлюри був військово-морським аташе України в Румунії. Після поразки УНР емігрував доКонстантинополя, де два роки очолював організацію «Комітет порятунку України». Помер у Парижі.

Ще один представник «чернігівської» гілки роду — Микола Федорович Богомолець(1871–1951), офіцер Російської імператорської армії, а пізніше — білої гвардії. Син бойового офіцера, учасника російсько-турецької війни 1877–1878 рр. Брав участь у першій світовій війні. Єдиний георгіївський кавалер серед усіх Богомольців, які служили в Російській імператорській армії. В армії адмірала Колчака служив у чині генерал-майора, у отамана Семенова командував бронедивізіоном. Після громадянської війни емігрував у США. Мав чотирьох дітей. Його син, Борис Миколайович, був розстріляний у 1937 р. як ворог народу.

Тарах-Тарловський Кирило Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Кирило Миколайович Тарах-Тарловський
о. Кирило (Тарах-Тарловський)
Інші імена	«Дикий піп»
Народився	1709 Козелець
Помер	1784 Самарський Пустинно-Миколаївський військовий монастир
Проживання	Козелець, Санкт-Петербург,Воскресенівка, Самарь
Ім'я при народженні	Кирило Миколайович Тарах-Тарловський
Діяльність	священнослужитель
Конфесія	православний
Родичі	Микола Тарах-Тарловський Анна Тарах-Тарловська

Кири́ло Микола́йович Та́рах-Тарло́вський^{Copyright MyCorp © 2024}